Володимир Панченко 21.01.2021

 

18 (8) січня 1654 р. відбулася Переяславська рада. Рада, на основі рішення якої двома місяцями пізніше було укладено «Березневі статті» між Гетьманщиною та Московським царством.

Довкола Переяславської ради, її передумов та наслідків досі точаться суперечки. Облишмо політиків, які передусім намагаються «підігнати» ці події виключно під сьогоднішні реалії. Облишмо письменників, що часто відтворюють ці події емоційно, пристрасно, до того ж із значною часткою творчої фантазії. Звернімося суто до історії. Що керувало гетьманом Богданом Хмельницьким у виборі чергового «протектора» для України та її козацького війська у 1653 – 1654 роках? Наївне прагнення «возз’єднання двох братніх народів», як на цьому наголошувала радянська офіційна ідеологема? Необачність, «нерозумність» як на цьому з усією емоційною силою свого поетичного таланту наголошував Шевченко? Чи щось інше й більше?..

А тепер уявімо реалії Визвольної війни – уславленої в народі Хмельниччини – станом на 1653 рік. Після Берестечка і Батога – обмінів двома тяжкими ударами – війна переходить у затяжну фазу. Надії Богдана Хмельницького на давніших «протекторів» і союзників поволі руйнуються. Берестецька битва, як відомо, поставила крапку на сподіваннях на допомогу з боку як Кримського ханства, так і його сюзерена – Османської імперії. «Молдавський» політичний вектор також зазнав краху – зокрема після загибелі 1652 року під Сучавою старшого гетьманового сина, Тимоша. У цій скрутній ситуації, погляд звертається до «царя східного, православного» – Московського царства.

Чому ж саме на «протекторат» Московського царства покладає такі надії Богдан Хмельницький? Насамперед – із двох міркувань: релігійно-ідеологічного та військово-політичного. Щодо першого – не забуваймо, що релігійний чинник відігравав одну з найголовніших ролей у тогочасному світогляді козацтва. Єдність віри, віросповідання для більшості козаків була вже запорукою єдності політичної. Проте – хочеться запитати – чи так було насправді? Чи були однаковими – або принаймні подібними – тогочасні «версії» православ’я в Гетьманщині та Московському царстві? На це питання можуть легко відповісти наші сучасники. На це питання важче було відповісти Богданові Хмельницькому…

Другий чинник із сучасної точки зору є так само дискусійним. Так, і Гетьманщина, і Московське царство мали тоді спільного ворога – Річ Посполиту. «Ворог мого ворога – мій друг», – стверджує неписаний закон дипломатії. Проте чи можна порівнювати цю, так би мовити, «ворожнечу»? Для українців, козаків Річ Посполита – поневолювач, часто знахабнілий і нестримний. Для московських царів Річ Посполита – лише суперник у сварці за омріяний ще з XVI століття вихід до Балтійського моря. Тож чи не тому так швидко – вже 1656 року, з підписанням Віленського сепаратного миру, «братська спілка» перетворилась на нові кайдани для України? Кайдани, згубність яких зрозумів уже сам гетьман, укладаючи наступного, 1657 року угоди зі Швецією й Трансільванією, та не можучи повною мірою реалізувати їх – і через саботаж промосковської старшини, і через власний тяжкий стан здоров’я?..

Та й на самій раді виникла ситуація, яка вже тоді почала відкривати гетьманові й козакам очі на істинну природу цієї «братської спілки». Так, ідеться про відмову царського посла – боярина Василя Бутурліна – присягати на вірність козакам від імені царя Олексія Романова. Громом серед ясного неба пролунали застереження боярина, що цар – «володар самодержавний і нікому не повинен присягати».

Отож Переяславська рада – справді трагічний, як виявила історія, поворот у долі козацької України. Поворот, який призвів до подій, що тривають, на жаль, і нині. Чи є в цьому провина Богдана Хмельницького? Якщо і є, то значною мірою несвідома. Машини часу ще, не винайдено – ніхто не може зазирнути в майбутнє, прорахувати наслідки цілком вірних, здавалося б, політичних дій.