Людмила Бевз 29.03.2021

 

Кінець березня – початок квітня 1918 року став для тогочасної молодої української державності без перебільшення тим моментом, коли на шальку терезів було покладено питання про саме її існування: «бути чи не бути» Україні як незалежній державі. І обставини тоді, на жаль, складались аж ніяк не на її користь. Дві хвилі окупації – спочатку російсько-більшовицька в січні – лютому, далі австро-німецька з початку березня – серйозно похитнули як загальне політичне становище України, так і перспективи її суверенного майбутнього. Внутрішньополітичний розкол між соціалістами й консерваторами, між «федералістами» й «самостійниками», де кожен політичний напрям уперто тримався власних поглядів, не визнаючи жодних компромісів – хай навіть у святій справі побудови та зміцнення національної державності, – ще більше загострював становище. Коли з одного боку лунали гасла «Як не буде України соціалістичної – нам не треба ніякої», а з другого – виголошувалось так само органічне несприйняття «надмірного захоплення соціалістичними ідеями», сама факт існування України як держави знов опинився у вкрай загрозливій ситуації…

І саме в цей час у середовищі «поміркованого» українського політикуму визріває ідея створення такої політичної сили, яка (за висловом сучасника цих подій – відомого згодом історика Дмитра Дорошенка) «в основу своєї діяльності поклала компроміс в соціальних питаннях, демократизацію державного ладу в межах, нешкідливих для державної сили, й українізацію русифікованих культурних верств українського громадянства… шляхом повільного притягання цих верств до культурної й державної української роботи». Цією силою стала новоутворена «Українська Народна Громада», біля витоків якої стояв колишній командувач Першого Українського Корпусу – генерал Павло Скоропадський, людина, в якій обидва політичні табори – хто зі страхом, а хто з надією, – вбачали «українського Бонапарта». Співзасновниками «Громади» поряд із П.Скоропадським стали такі діячі, як М.Устимович, В.Любинський, В.Кочубей, М.Воронович та інші. Прикметно, що вже з самого початку своєї діяльності «Громада» не замкнулася в собі, а намагалася вийти на якнайширші контакти з іншими українськими політичними організаціями цього ж напряму – насамперед Українською демократично-хліборобською партією, до керівного ядра якої належала ціла низка відомих громадських діячів – брати В. і С.Шемети, історик В.Липинський і передусім відомий публіцист М.Міхновський, який свого часу першим на терені Наддніпрянської України поширив ідею «самостійництва» – боротьби за цілковитий суверенітет майбутньої Української держави. На тлі тогочасної кризи в середовищі Української Центральної Ради позиція «Громади» привабила багатьох як декларуванням своєї чіткої державницької позиції, так і намаганням знайти компроміси з іншими політичними силами – всіма, що поставили собі за кінцеву мету діяльності розбудову незалежної України.

Характерним для «Громади» (за словами того ж Д.Дорошенка) було те, що «в кінці березня в думках її провідників уже склався твердий погляд, що тільки сильна диктаторська влада в руках однієї людини може вивести країну з безладдя й анархії». Ідеальною формою такої влади члени «Громади» вважали специфічну українську «трудову монархію» (як пізніше визначить цей тип державності головний його ідеолог, В’ячеслав Липинський», – тобто лад, де «войовники» з «продуцентами» творитимуть одне органічне ціле. І таким ладом, на думку Липинського та його однодумців, була Гетьманщина XVII – XVIII ст. – специфічна для України і оригінальна для Європи козацька державність, що поєднувала в собі демократичну (виборність) і монархічну (єдиновладдя) складові. «Історична форма гетьманства» (як підкреслював Д.Дорошенко) дедалі більше видавалася для членів «Громади» єдиним шляхом нинішнього порятунку й подальшої еволюції українського суверенітету.

Врешті-решт саме діяльність «Української Народної Громади» (як це констатують практично всі сучасні історики) стала одним з найголовніших підмурків проголошення вже місяцем пізніше – 29 квітня 1918 року – Української Держави-Гетьманату на чолі з Павлом Скоропадським. Тієї держави, істинне значення якої в модерній історії України ми, відкидаючи ідеологічні ярлики минулих десятиліть, починаємо усвідомлювати тільки зараз.