Володимир Панченко 20.04.2021

 

16 – 26 квітня 1945 року – сімдесят шість років тому… Останні земні дні останнього українського гетьмана – Павла Скоропадського. Далеко від рідної землі, в лікарні монастиря в Меттені. Десять днів – між бомбардуванням вокзалу баварського Платлінґа і вічним спочинком на монастирському кладовищі.

Цікаво, якими ж були думки колишнього гетьмана в ці останні десять днів? Що він переживав, за що просив прощення в Бога та рідного народу, що вважав незавершеним, помилковим, а що – навпаки – вдалим? Відомо, що Павло Скоропадський на еміграції – після 14 грудня 1918 року – завжди жив мрією про повернення в Україну. І до того ж – про повернення переможне, тріумфальне, звитяжне. Чверть століття життя в Німеччині остаточно визначили політичні орієнтири Скоропадського. Тепер це вже була людина, що зробила свій остаточний вибір, – переконаний український патріот-державник. Можливо (і сам він не раз за останні роки думав про це), тепер, якби довелося знову очолити владу на рідній землі, він зумів би обминути ті помилки, які тоді, у 1918-му, поступово призвели до краху гетьманату. Так, помилок було чимало. Невирішеність земельного питання. Завелика – а часом навіть безмежна – довіра до «царських фахівців». Упередженість щодо політичних опонентів – насамперед соціалістів (хоча, скажімо правду, ці опоненти також не визначались великою толерантністю щодо політики Скоропадського та його однодумців… «як не буде України соціалістичної – нам не треба ніякої», – виголошував свого часу з високих трибун Володимир Винниченко). І – врешті – вимушений фатальний крок 14 листопада з «грамотою про федерацію», що розв’язала руки як білогвардійським апологетам «єдиної й неподільної», так і там-таки соціалістам…

Проте – не можна виключати – думав Скоропадський і про свої незаперечні здобутки на чолі української державної влади. Вчасно і ефективно проведена фінансова реформа. Початок розбудови потужних збройних сил – включно з флотом та авіацією. Успіхи в зовнішній політиці – відкриття посольств та консульств у сусідніх державах. Досягнення – так, тимчасового, але не той час украй необхідного перемир’я з більшовицькою Росією, яке дозволяло перекинути основні зусилля на розбудову Української держави. І, нарешті, безпрецедентна культурно-освітня реформа – з відкриттям двох нових університетів і майже ста п’ятдесяти українських гімназій, Української Академії наук, низки інших культурних установ на чолі з визнаними фахівцями – В.Вернадським, І.Огієнком, М.Біляшівським, М.Василенком, М.Садовським, Г.Нарбутом, О.Кошицем…

Проте, як свого часу – понад двісті років до того – нарікав ще Іван Мазепа, «всі покою щире прагнуть, а не во єден гуж тягнуть». Так само, як у грудні 1918 року повстання на чолі з Директорією поклало край періоду Гетьманату, так і на еміграції «гетьманці» (на чолі яких упевнено стояв рідний син Павла Скоропадського – Данило) не знаходили спільної мови з «директоріанцями». Часто між цими таборами політичної еміграції виникали тертя, суперечки й навіть відверті конфлікти. Часто «Союз гетьманців-державників», на діяльність якого колишній гетьман покладав стільки надій, опинявся під шквалом критики колишніх очільників, а то й просто симпатиків Директорії. І це теж, звичайно, не могло не краяти серце смертельно пораненому Скоропадському в останні дні його земного життя…

Так, не судилося здійснитись найзаповітнішій мрії Павла Скоропадського. Не судилося повернутись із перемогою на рідну землю. Не судилося побачити Україну незалежною державою – ця щаслива нагода випала лише наймолодшій дитині гетьмана, його дочці Олені Павлівні. Проте історія поволі все ставить на свої місця. І нині ім’я Скоропадського – попри всі його колишні помилки, прорахунки, ідеологічні упередження – посідає заслужене місце в пантеоні українських державників. І нині, коли українська державність стоїть перед новими випробуваннями, нам личить частіше звертатись до цієї постаті, до її непростого життєвого шляху. Хоча б для того, щоб уникати помилок Скоропадського і множити його досягнення. Для того, щоб пам’ятати, що лише єдність суспільства може бути запорукою міцної державності.