Володимир Панченко 01.06.2020

Початок червня 1665 року… Саме тоді на чолі українського козацтва на Правобережжі стала людина, якій в одну з найкривавіших діб нашого минулого – добу Руїни – судилось очолити тяжку, але впевнену й самовіддану боротьбу за єдність України, розчахнутої навпіл з волі сусідніх монархів. «Сонце Руїни» – саме таке ім’я в українській традиції заслужив Петро Дорошенко.

«Гетьман – нащадок гетьмана». Так, Петро Дорошенко був не лише уславленим полковником війська Богдана Хмельницького, а й онуком гетьмана Михайла Дорошенка, сподвижника та одного з наступників Петра Сагайдачного. Минуло лише два покоління, не збігло й століття відтоді, як Михайло Дорошенко очолював козацькі походи на Кримське ханство й Османську імперію. Але часи змінюються… і вороги діда стали найголовнішими союзниками політики онука. Пізніше, 1708 року, Іван Мазепа – колишній ротмістр надвірної хоругви у війську Дорошенка – скаже: «Ми стоїмо тепер, браття, між двома проваллями, готовими нас пожерти, якщо не оберемо для себе надійного шляху, щоб їх обминути». Згадані «провалля» – царська Московщина й королівська Польща – вже тоді «пожирали» тіло козацької держави якнайшвидшими темпами. І зрозуміло, що «надійним шляхом» для маневру між цими «проваллями» видавався тоді міцний союз із третьою стороною. Для Мазепи цією стороною стало Шведське королівство. А для Дорошенка, майже півстоліттям раніше, – Османська імперія та її васал, Кримське ханство…

Усе гетьманування Дорошенка пронизане запеклою боротьбою з політичними супротивниками. Іван Брюховецький, Михайло Ханенко, Іван Самойлович – суперників у конфліктах за владу не бракувало ніколи. І кожен з них, мов та воша з козацького прислів’я, чіплявся за «кожух» сильнішого сусіда – найчастіше тієї ж Польщі чи Московщини. Та й союзники-османи не завжди відзначались вірністю. Проте були й перемоги – і до того ж такі, що їх літописці порівнювали з найпотужнішими перемогами часів Хмельниччини. Битва під Брацлавом 1666 року, гідна – за словами сучасників – стати поряд із Жовтими Водами та Корсунем. Тріумфальне взяття Опішні 1668 року, коли після ганебної загибелі «найнижчого холопа й підніжка його царської пресвітлої величності Івашка Брюховецького» (саме так цей колишній джура Богдана Хмельницького підписувався в листах до царя!) козацтво Лівобережжя вітало Дорошенка як визволителя…

Та, можливо, найголовніша заслуга Петра Дорошенка як гетьмана – це те, що він першим з очільників козацької держави піднявся до ідеї істинної соборності українського народу, не обмежуючись сакраментальними «трьома воєводствами», окресленими в Зборівській угоді 1649 року (на жаль, навіть Пилип Орлик у своїй Конституції 1710 року не вийшов – чи не міг вийти – за межі цієї парадигми «трьох воєводств»). У Дорошенкових же договорах з Османською імперією вперше на повен голос пролунало визначення меж України: «Від Перемишля й Самбора, від Вісли й Німана – до Сівська й Путивля», Тому, коли нині чуєш від «братніх» пропагандистів просторікування про те, що «СРСР подарував Україні споконвічні російські землі» чи «Сталін подарував Україні споконвічні польські землі», хочеться відповісти старою грубуватою, але влучною козацькою приказкою: «Цур дурням». Ще в 1660-х роках Петро Дорошенко, гетьман і нащадок гетьмана, поставив собі за мету об’єднання всіх українських земель у єдиній державі. І не шкодував для цього насамперед власних сил. Та доля була невблаганна. Остаточна поразка гетьмана 1676 року, що завершилась «почесним арештом» і довічним життям у «золотій клітці» – Ярополецькому маєтку під Москвою, у воєводському чині і з одночасною забороною залишати цей маєток (ось така вона, «братня» царська ласка!), не стала поразкою його духу та ідей. Дорошенкову державницьку ідею вже в найближчі десятиліття підхопив і розвинув його колишній ротмістр Іван Мазепа. Мазепину ідею вдосконалить його колишній генеральний писар Пилип Орлик… А вже в середині ХІХ століття, на далекому казахському засланні, з-під пера Тараса Шевченка на сторінки його «захалявної книжки» впадуть полум’яні рядки:

Мов орел той приборканий,
Без крил та без волі,
Знеміг славний Дорошенко,
Сидячи в неволі…
І досі ще що рік Божий,
Як день той настане,
Ідуть править панахиду
За нашим гетьманом.

А. Ждаха. "Ой, на горі та й женці жнуть..." 1911. Поштова листівка.