Володимир Панченко 15.06.2020

Червень 1687 року… Здавалося б, якщо не буденна, то цілком передбачувана в історії українського козацтва подія – похід козацького війська під проводом гетьмана Івана Самойловича на Кримське ханство. Проте саме цій події судилося відкрити цілу нову епоху в історії Гетьманщини – той період, який ми нині заслужено називаємо своєрідним «золотим віком» козацької державності. Період, коли на зміну «поповичу» прийде «король-сонце» старої України – Іван Мазепа.

Як козацтво, так і Україна в цілому переживали тоді не кращі свої часи. Два десятиліття Руїни взяли своє. Укладений рік тому «Вічний мир» між Московським царством та Річчю Посполитою, здавалося б, остаточно поховав надії на відродження єдиної, соборної Гетьманщини. Доживало свою останню добу гетьманство на розореному нескінченними конфліктами Правобережжі. Набрав обертів «великий згін» – правобережний люд у пошуках кращої долі масово перебирався на Полтавщину й Слобожанщину, множачи тим самим кількість козацького війська в формальному підпорядкуванні у Московського царства. Козацька старшина поволі переверталася на осміяних у народних думах «дуків-срібляників», що переймались тільки добробутом власних маєтків. Одне слово, «той – направо, той – наліво», як згодом скаже в своїй «Думі» все той-таки Іван Мазепа…

На цьому тлі постать гетьмана Івана Самойловича видається, однак досить неоднозначною. Так, з одного боку, здавалося б, він був на чолі тих старшин, що (за словами тієї ж Мазепиної «Думи») «Москві ґолдують і їй вірно услугують». І підтверджень цьому є чимало: це і «Вічний мир», і остаточне переведення Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату, і безжальна розправа з Дорошенком та його прибічниками, що завершилася ярополецькою «золотою кліткою» для бунтівного правобережного гетьмана. Та водночас це і спроби об’єднати Лівобережну Гетьманщину з новим потужним козацьким утворенням на українській території – Слобожанщиною, і поступове розширення прав старшини – з метою не лише догодити «дукам-срібляникам», а й перетворити їх на свідоме державницьке ядро Гетьманщини. І, звичайно ж, не останнє місце в політиці Самойловича посідали відносини з таким часто непередбачуваним, але все ж таки впливовим сусідом, як Кримське ханство. Формально – разом з Московським царством – перебуваючи в рамках «Священної ліги міліції християнства», утвореної ще багато десятиліть тому, Самойлович намагався підтримувати з кримськими татарами не лише мирні, а й союзницькі стосунки, поза всяким сумнівом пам’ятаючи про часи Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, коли ці стосунки відігравали для України справді доленосну роль.

Отож, коли впливовий царський боярин (фаворит царівни Софії Олексіївни, фактичний правитель Московської держави) Василь Голіцин у рамках воєнних дій «Священної ліги міліції християнства» розробив план походу на Крим, Самойлович мусив скоритися. Отож у червні 1687 року військо гетьмана рушило на південь, однак біля річки Анчокрак – недалеко від кордону ханства, – несподівано повернуло назад. За офіційними донесеннями старшини Самойловича, кримські татари на кордоні влаштували «вогневу завісу» – підпалили степ, що унеможливило дальший козацький наступ. Називалися й інші причини – нестача паші для коней, побоювання заходити далеко в степи… Проте справжньою причиною, судячи з усього, було все ж таки небажання Самойловича порушувати давніші договори з ханською владою. Це факт, звичайно ж, був відомий генеральній старшині. І саме цей факт спричинився до того, що ця старшина, давно вже недолюблюючи «поповича» і мріючи позмагатися за булаву, написала Голіцину донос, де звинувачувала гетьмана в «зраді». Під доносом підписалися Василь Дунін-Борковський, Степан Забіла, Яків Лизогуб, Василь Кочубей… І вже невдовзі біля річки Коломак царські вояки заарештували Самойловича, а згодом і він сам, і його родина скуштували «з московської чаші московську отруту» – опинилися на сибірському засланні. А вже на початку ХХ століття в фондах Ермітажу з’явився цікавий артефакт – розкішний срібний іменний сервіз, де поверх монограми Івана Самойловича було награвійовано вензель князя Голіцина (про цю майже детективну історію розповів свого часу відомий український історик-джерелознавець Владислав Лукомський). Ось як усевладний воєвода «розпоряджався» коштовним майном опального гетьмана…