Володимир Панченко 09.07.2021

 

Конотопська битва… Історична подія, тривалий час замовчувана й практично невідома загалові. Що ж, нічого дивного немає: надто вже яскраво ця подія перекреслювала насаджуваний офіційною ідеологією міф про «возз’єднання двох братніх народів». Надто вже мізерними в світлі цієї битви поставали і сам «цар московський православний» Олексій Романов, і його «непереможні» воєводи, розбиті військом гетьмана Івана Виговського – видатного козацького стратега, мислителя, справжнього продовжувача державотворчої політики Богдана Хмельницького, і аж ніяк не «зрадника українського народу» (як його, не скуплячись на соковиті принизливі епітети, вперто шельмувала та ж таки радянська ідеологія). Тільки нині, в сучасній Україні, ми розуміємо, що 9 липня 1659 року стало по-справжньому поворотною датою в історії Гетьманщини: остаточним кінцем наївної віри в милість і допомогу «царя-батечка» і початком складних, драматичних, але все ж таки наполегливих пошуків українським козацтвом свого заслуженого місця серед європейських держав і народів. Якщо укладені роком раніше Гадяцькі пакти мали юридично забезпечити Україні рівноправне становище в межах оновленої конфедерації з Польщею і Литвою (і не вина Виговського, що вже в найближчі роки володар Речі Посполитої, король Ян-Казимир Ваза, почне трактувати умови цих пактів насамперед у вигідному для Польщі ключі, часто-густо ігноруючи, а то й попираючи права козаків), то Конотопська битва мала стати першим практичним кроком, який закріпив би для Гетьманщини цей статус.

Що ж стало передумовою Конотопської битви? Передусім – дії московського царського війська, що стали відповіддю на підписання Іваном Виговським Гадяцьких пактів – і зокрема ратифікацію їх (хоч і в урізаному вигляді) сеймом Речі Посполитої. Уже у вересні 1658 р. царські загони на чолі з воєводою князем Ромодановським вдерлись на терени Гетьманщини, влаштовуючи різанину як серед прихильників Виговського, так і серед мирного населення. Приятель Тараса Шевченка, український історик і етнограф Микола Маркевич, розшукав у козацьких літописах моторошну картину цієї різанини й цинізму, з яким московські вояки чинили її: «Ромодановський… зустрів процесію від громадян Конотопа, помолився й перехрестився перед ними по-християнськи, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав, що винуватого Бог знайде, а війська треба потішити й нагородити за труди, в поході понесені». Чи не нагадує цей опис значно ближчих до нашого часу подій, де подібні речі так само чинились під прикриттям ікон та молитов?..

Зрозуміло, що така поведінка Ромодановського лише розлютила козаків, які дедалі більшою мірою почали гуртуватись круг Виговського. Навесні 1659 року на допомогу Ромодановському, на чолі війська в сто п’ятдесят тисяч вояків, прибув інший царський воєвода – князь Трубецькой. Після відчайдушного рейду ніжинського полковника Григорія Гуляницького, який здійснив спробу захопити обоз Трубецького і взяв під свій контроль Конотоп, розпочалася кульмінація воєнних дій. 21 квітня 1659 року Гуляницький остаточно вибив царських вояків з Конотопа, після чого сімдесят днів успішно боронив місто від нових спроб московського наступу. Тим часом Виговський за цей час не лише зміцнив власні полки, а й дістав допомогу від Кримського ханства (до козаків приєдналось тридцять тисяч кримських татар на чолі з ханом Мухаммед-Гіреєм) і Речі Посполитої. Після вдалої військової операції під Шаповалівкою (4 липня) козаки й кримські татари перейшли до рішучих дій. Спровокувавши одного з підлеглих Трубецького – воєводу Пожарського – на коротку сутичку, козаки заманили московських вояків до села Соснівки, де на той час містився головний штаб війська Виговського. Блискуче розрахувавши наступні бойові дії (притиснувши кінноту Пожарського до болотистого берега річки Кукілки й підсиливши свій контрнаступ ударом кримської кінноти з флангу), козаки врешті знищили майже тридцять тисяч царських вояків – «цвіт московської кінноти», за словами історика С.Соловйова, а кілька воєвод (Пожарський, Львов, Ляпунов, Бутурлін, Кураків та інші) потрапили в полон. Дізнавшись про перемогу козаків і загибель Пожарського (скараного кримськими татарами на смерть), Трубецькой негайно дав команду своїм загонам відступати з України. Поразка під Конотопом так вразила самого царя Олексія, що він, як підкреслював той-таки С.Соловйов, «у жалобній одежі вийшов до народу… і жах охопив Москву».

Перемога козаків під Конотопом – чи не найперша історична акція, в якій український народ продемонстрував своє право самому обирати свій національний шлях. Упродовж століть – від епохи Руїни до Революції гідності 2013 –2014 років – козаки й козацькі нащадки воскрешали своїми рішучими діями дух Конотопської перемоги, той дух, який у XVII столітті знаменував собою (за словами Дмитра Дорошенка) «початок нової ери в житті народів Сходу Європи», а нині відроджує цю «нову еру» вже в умовах сучасного, модерного світу.

 

         

Іван Виговський з Літопису С. Величка.
Герб І. Виговського.

 

Фрагмент конверту присвяченого Конотопській битві.

 

Герб м. Конотоп.